За Грушівцями, при дорозі, що спускається схилом високого берега Дністра, стоїть самотній, потемнілий від часу кам'янний хрест, а довкола щоліта скрізь розростається зілля, увінчане жов-тими квіточками, які зібрані пучками в китиці і нагадують ски-петр. Хто й коли поставив цей хрест? І що воно за зілля?

    озповідають, що жив колись, давним давно у Грушівцях став-ний, чорнявий парубок. Пас багатійських овець на зелених при-дністровських луках. І, як кожен справжній пастух, добре знався на місцевих цілющих травах: збирав їх насіння і розсівав навко-ло. У багатія того була гарна, струнка, чорноока донька. Одного разу батько довідався, що його кровинка і «жебрак з торбою», як презирливо називав пастуха, кохаються. Аби не допустити не-рівного кохання й далі, звелів закувати в залізо зухвальця і від-дати в солдати. Доньку ж хотів оддати за багатійського сина, але дівчина не пішла за нелюба.

    Тим часом на далеку фортецю, де служив її коханий, напали вороги. У кривавій битві був він тяжко поранений і залишився на полі серед трупів. Молоде тіло не піддалося смерті. Хто зна скіль-ки пролежав там, присипаючи рани квітковим порошком якоїсь ці-лющої трави, що росла поруч. Коли міг уже сяк-так пересуватися, зібрав насіння тієї рослини, котрою лікувався, і рушив додому.

    Довгий був шлях, та, нарешті, привів до дністрівської кручі. На протилежному березі — рукою подати — видніли рідні Гру-шівці, де жила кохана. Проте через ріку, яка після зливи вийшла з берегів, ніяк було переправитись. Тоді той хлопець попросив у місцевих людей коня, щоб дістатися до коханої. Вершник дав остроги коневі — може, перескочить у найвужчому місці. Та кінь, звівшись ставма, викресав іскру з під копит, перечепився об ка-мінь і впав з вершником у прірву...

    Коли вода спала, добрі люди поховали хлопця при дорозі, що спускається схилом високого берега, на могилі хрест кам'яний поставили, а знайдене в солдатській торбі насіння передали дів-чині, яка його тут же розсіяла...

    Тяжко побивалася — плакала красуня за втраченим милим. Так тяжко, що сльози зросили весь схил. Навідалися люди через деякий час до могили — і не повірили своїм очам: на зрошеній дівочими слізьми голизні, де ніколи нічого не росло, тягнулися до сонця стрункі стебла, увінчані золотавими квітками, і формой нагадували скипетри,

    То була дивина — цілюща трава, яка й допомогла воякові загоїти рани. А дівчина стала птахом — чайкою і, кажуть, досі

ширяє то над Дністром, то над самотнім кам'яним хрестом, жалібно кигиче...