Зустрівши Богдана Бринського на вулицях Івано-Франківська, безпомилково впізнаєш у ньому художника. Щось є в цьому чоловікові особливе. Те, що мали в собі талановиті митці в усі століття. Кажуть, на таких людях лежить Божа печать. У переддень Різдвяних свят журналіст "ГК" відвідав майстерню Богдана Бринського.

— Богдане, як ти став художником?

Я народився в с. Долина Тлумацького району. Колись у радянських путівниках було написано, що це село — батьківщина українського скульптора Бринського. Воно було позначене спеціальною зірочкою як місце, яке варто відвідати. Славнозвісний Михайло Бринський — це мій стрий, діда брат. Він автор багатьох видатних скульптурних робіт. Учився та працював у Відні. Свого часу саме він розробляв ескізи нагород для українських січових стрільців. Це дуже цікава історія. Шкода, що не вдасться за браком часу її розповісти. Михайло Бринський також робив кокарди на шапки стрільців, ґудзики на форму та ін. Дід також був славним чоловіком: 15 років його обирали війтом у селі. Знав він багато мов. Отож, з усіма окупантами говорив їхньою мовою. А ще робив дуже добрі кожухи, вичиняв їх, розшивав. Вони славилися далеко поза нашим селом. Ну, а перший Бринський, як кажуть, перебрався на Тлумаччину відразу після Коліївщини. Добрячий був такий козак, утікав від кари й, перепливши Дністер, осів відразу в першому селі біля річки. Так що потяг до творчості в нашій родині був не випадковим. Та й якось ставалося так, що в родині Бринських завше народжувалися хлопці. З дівчатами якось не виходило (посміхається). Можливо, саме тому і я також щось перебрав від свого роду. Постійно хотів малювати.

— І що ж було далі?

А далі я ледь не став будівельником. Але, здобувши цю професію, закінчивши технікум, уже після війська я все одно вирішив стати художником. Отож, поїхав до Києва, до Львова, придивлявся, куди б мені краще поступити. Щось у мені таке сиділо. Постійно вважав себе художником. Та і як інакше? У 23 роки мені був властивий такий юнацький максималізм. Але в Івано-Франківську саме тоді відкрився художньо-графічний факультет. І пішов я до професора Фіголя. Поступив відразу. У приймальній комісії навіть говорили: "Які роботи в хлопця! Може, йому до Львова треба?" Але я дуже радий, що залишився в рідному місті. Саме в ньому я зустрів свого вчителя — Опанаса Заливаху.

— Коли ж відбулась твоя перша виставка?

Це був п'ятий курс навчання на художньо-графічному факультеті. Я до шевченківських днів уперше наважився на власну виставку. Переважно це були пейзажі. На виставку тоді прийшов неперевершений Денис-Лев Іванцев. І він уже тоді мені казав: "Добре, Богдане, робиш. Але щось у цьому бракує. Я поведу тебе до такого художника, який вкаже тобі потрібну дорогу". Саме він повів мене в майстерню до Опанаса Заливахи. Зізнаюся, що я пережив тоді справжнє потрясіння. Після того, що побачив у Заливахи, я півроку не брав пензля в руки. Тоді й пообіцяв собі: якщо вже щось малювати, то це повинно бути щось величне, вартісне. Якщо є якась місія в митця, то треба бути гідним цього чину. Саме тому я вважаю Заливаху своїм учителем. Він подивився практично всі мої роботи. Він перевернув моє усвідомлення та бачення світу. Я тоді жив у майстерні, у підвалі на вулиці Галицькій. Там здебільшого ночував. Це був 1987 рік. Там я вчився, там малював.

— Але ж у тебе була ще не одна виставка?

Так, їх було багато, як персональних, так і за участю інших художників. Я, як і кожен митець, що шукає себе в цьому мінливому світі, шукає власну мову, власний стиль, постійно намагався рухатись уперед. По закінченні навчання майже припинив малювати пейзажі. Дивно, але минуло стільки років, і зараз я до них знову повернувся. А між тим були якісь такі більш абстрактні речі, медитації на козацьку тему, якісь асоціації з нашої нелегкої історії. Саме тоді мені посміхнулася доля. І я після стажування у Львові, Києві 1988 року почав працювати художником-реставратором в Івано-Франківському художньому музеї, де, зрештою, працював ще донедавна. Це також особливий період у моєму житті. Моя майстерня слугувала не лише мені для творчості, туди приходили письменники, музиканти, кінорежисери, богема.

— Ти був на тривалому стажуванні у Венеції...

Це був 1993 чи 1994 рік. Надзвичайно пам'ятна поїздка. Я був на цьому стажуванні три місяці. Цікаво, що то були, як пам'ятаєш, нелегкі часи для економіки України. Зі сміхом пригадую, що коли художники, які були зі мною на стажуванні, довідались, що моя зарплатня вісім доларів, то питали мого приятеля (нас було двоє з України): "То що, Богдан так погано працює, що йому так мало платять?" Але це так, дещо сумний жарт як спогад про ті роки. Насправді Італія — це благословенна земля для кожного художника. Я надзвичайно багато там працював. Створив багато нових робіт. Та й у духовному плані почував себе дуже комфортно. Шкода лише, що не міг сказати моїм учителям, наскільки я добре усвідомлюю, яку вагу має усе те, чого вони мене вчать. Не міг сказати, бо не знав мови. Так, лише кілька фраз. Але натомість, як і всі українці, добре співав. То без мене не обходилося жодне товариське застілля. Одне слово, поводив себе, як і належить козакові.

— Тепер ти викладаєш у Прикарпатському університеті?

Так, маю повну ставку, працюю асистентом. Добре мені зі студентами. Та й теперішня моя майстерня, як бачиш, у центрі міста. Тож можу прийти і використати вільну годину для того, щоб попрацювати тут. Цей рік для мене був дуже плідним. Я зробив багато нових робіт.

— Як відчуваєш себе напередодні Різдва?

Чудово. Пам'ятаю все те з дитинства. Хор з мого села славився в усьому районі. Співочі ми якісь такі. Та й вертеп у нас прекрасний. А які колядки! Щось є дивне в цьому селі над Дністром. І Різдво туди якось приходить по-особливому. Очевидно, саме тому мої діти так люблять туди їздити. А я знаю, що ці дні особливі. Ймовірно, саме зараз ми можемо відчути подих Бога, так, як відчувають його справжні картини талановитих митців.

Розмовляв Іван КОСТЮК