Експедиція Товариства Лева “Дністер” проводить свої дослідження в Придністров’ї з 1988 р. Головним напрямком роботи експедиції завжди була екологія, але серед учасників експедиції ніколи не бракувало людей, яких більше цікавила історія цього краю, культура його мешканців. Серед них були як професійні науковці, так і аматори-краєзнавці. Опрацьовані результати їх пошукової та дослідницької роботи були частково опубліковані в колективній монографії “Дослідження Дністра” в 1998 році, але велика частина зібраних матеріалів лежала в архіві експедиції. Щоправда, в усі роки роботи експедиції “Дністер” досліджувалася переважно культурно-історична спадщина українського населення Придністров’я, але серед його мешканців в різні часи були також поляки, євреї, вірмени, німці, волохи (молдавани або румуни), каріїми, татари, росіяни на представники інших національностей. Усі вони зробили більший чи менший внесок у суспільно-економічний та історично-культурний розвиток краю. В 2001 р. завдяки фінансовій підтримці Карпатського фонду експедиція “Дністер” отримала можливість зосередитись на дослідженні історикоко-культурної спадщини національних меншин Придністров’я. Експедиція працювала влітку на Дністрі на протязі п’ятдесяти днів від Галича до с. Сокіл Кам’янець-Подільського району Хмельницької області, пересуваючись по воді на катамаранах і каяках. Під час дво- або триденних стоянок робилися пішохідні походи в найближчі міста і села. Додатково восени була проведена автомобільна екскурсія по верхів’ях Дністра і Стрия.

    Вже експедиції попередніх років переконали їх учасників, що сучасне Придністров’я є моноетнічних краєм, але була надія, що рештки національних меншин все ще не-не-де залишилися. На жаль, їх виявити практично не вдалося. А українці, мешканці міст і сіл басейну Дністра, не могли багато розповісти про особливості національних культур своїх колишніх сусідів - поляків, євреїв, вірменів чи ще когось. В пам’яті старшого покоління лишилися хіба що окремі деталі побутового спілкування, хоча певні історичні дані у вигляді переказів чи легенд збереглися. Скажімо, в деяких селах люди вважають, що першими поселенцями були татари або турки, на доказ чого приводять прізвища мешканців села, на їх думку “татарського” походження. Часом в придністровських селах можна зустріти забудову, яка нагадаує типово мусульманську - глухі мури і стіни будинків з вікнами на подвір’я. Бувають і села, деякі мешканці яких мають певні монголоїдні риси, але самі люди про своє походження не можуть сказати нічого певного. Таким чином, якщо і переселялися на Україну якість тюркські народи, то вони давно асимілювалися і перешли на християнство. А от німецька колонізація Придністров’я мала місце пізніше, та в містах німці досить швидко полонізувалися, а в сільській місцевості жили своїм окремим життям у власних селах і присілках, контактуючи з українськими сусідами переважно в економічній сфері. Після масового переселення етнічних німців у Німеччину починаючи з 1940 р. їхні поселення займалися новоприбулими українцями, які про своїх попередників тепер не можуть сказати майже нічого. Чисельна колись вірменська колонія в Придністров’ї давно розчинилася серед місцевого населення, і лише де-не-де можна почути якісь спогади про окремих представників цього роду. Про взаємини з поляками і євреями люди пам’ятають більше, але ці спогади майже не передаються молодшому поколінню. Що ж стосується давніх мешканців Придністров’я волоського роду та їх внеску в культурно-економічний розвиток краю, то, хоча процес їх переселення тривав на протязі багатьох століть, у пам’яті народній зберігається інформація досить недавніх часів через відсутність особливих різниць в культурі одновірців. Однак численний ономастичний матеріал молдавського (румунського) походження, поданий в додатку до цієї книги, свідчить, що переселенців з Волощини в Придністорв’я було багато. Деякий матеріал про волоських переселенців, базований на історичних джерелах, можна знайти також в нашій окремій брошурі “До джерел культурної спадщини Придністров’я”. Є в ономастиці і сліди угорських переселенців , але про якісь численні угорські колонії, навіть ближче до теренів Угорщини, історичних даних не було знайдено.

    Таким чином, пошук залишків пам’яток історії та культури національних меншин експедицією “Дністер” поступово обмежився виявленням і фіксацією на фотоплівці пам’ятників архітектури - культових і оборонних споруд, адміністративних будинків тощо, які часто мають достатньо виражені національні риси. Однак інколи однозначно визначити національну приналежність таких пам’ятників неможливо, бо в їх побудові та перебудові в різні часи брали участь представники різних національностей і відповідно привносили в споруду власні мотиви і елементи. Таке змішання стилів і можна назвати одним з проявів взаємопроникнення культур, хоча взагалі взаємовплив культур є питанням складним і неоднозначним. Нема ніякого сумніву, що на культурну діяльність усіх національних меншин краю українська культура мала більший або менший вплив. Саме проживання серед українського населення на українській території однаково впливало на мистців та літераторів незалежно від їх національного походження тими самими крайобразами, історією та біжучими подіями, характером мешканців, особливостями побуту тощо. Відомі факти, коли якийсь польський поет вважав себе поетом українським, хоча і писав свої вірші польською мовою, натомість деякі українці, пишучи свої твори польською, претендували на право бути польськими поетами. Виглядає на те, що українсько-польські культурні зв’язки були найтіснішими. Особливо тісними вони були в образотворчому мистецтві, музиці, тобто у галузях. не пов’язаних із словесністю. Що ж стосується історії Придністров’я, то вона для певних історичних відтинків взагалі є спільною для українців і поляків.

    Наявність же культурних впливів вірмен і євреїв досить проблематична, натомість відчутними були впливи у деяких сферах трудової діяльності - ремісництві, торгівлі, тобто там, де контакт з українським населенням був тісніший. Тим не менше, проживання у сусідстві з носіями віддалених культур формувало культуру поведінки жителів Придністров’я (не тільки українців), для яких характерними було і є відсутність ксенофобії, однаково толерантне ставлення до усіх людей, незалежно від їх національності.

    Дещо інакше було з німецькими культурними впливами. Вони, безумовно, були сильними, але досить часто вони діяли на українську культуру опосередковано, через польську, і визначити їх ступінь дуже важко, бо українці Придністров’я входили в зону загальної центральноєвропейської культури, де нові віяння в багатьох сферах життя швидко ставали надбанням усіх народів, які заселяли територію Австро-Угорщини. Варто послухати музику польських, німецьких, угорських композиторів, щоб пригадати часто ті самі мотиви і в українській народній музиці, першооснову яких можуть визначити хіба що професійні музикознавці.

    Специфічно російської культурної спадщини на території Придністров’я не було знайдено, якщо не рахувати монументальної скульптури загальнорадянського зразка на могилах воїнів Червоної Армії, полеглих у боях з гітлерівськими окупантами. Російський елемент в селах і малих містах краю був недостатньо численними, дуже “інтернаціональним” для того, щоб внести щось вагоме в культурний спадок Придністров’я від дійсно російської культури.

    Пропонована читачам книга, здається, є першою спробою подання мультинаціональної культурної спадщини дністровського краю. Підготована в тісних часових рамках у більшості своїй любителями-краєзнавцями, вона не претендує на всебічне освітлення цієї широкої і складної теми. Крім того, вона може містити в собі певну кількість фактичних помилок, а деякі важливі факти можуть бути взагалі обійдені увагою. За все це автори заздалегідь просять вибачення у читачів, але одночасно сподіваються, що книга викличе певний інтерес у тих, хто цікавиться культурно-історичним минулим Придністров’я.