ПОВЕРНЕННЯ У НЕВІДОМЕ

Спроба бортжурнала краєзнавчої
експедиції «Данастріс-альтернатива-2009


                                   …Коли є час і натхнення…
                                                                          З відомого анекдоту про братів наших менших

Минулого року ми обіцяли повернутися до Дністровського каньйону, про який досі мало хто знає як в Україні, так і за її межами. І повернулися. Тому наше повернення можна назвати поверненням у невідоме.

25.07

Цьогорічна подорож плотилії „Данастріс-альтернатива” Дністровським каньйоном почалася з фестивалю кулінарного мистецтва «КоропФест». Після фестивалю наша волонтерська команда майже тиждень готувалася до відплиття, заодно облаштувавши у Коропці на березі Дністра місце для наметового табору і причал для катамаранів. Стрижнів підготовки було два – селищний голова Степан Скрипник і Шкіпер. Під час роботи жертв не було, незважаючи на жваве обговорення деяких особливостей конструкції плотів. Все вирішувалось мирно, хоч і емоційно. Конструкцію плотів випробували ще минулого року – вердикт знавців радує: «Нєпотопляємий». В день відплиття до нас приєдналися журналісти тернопільського телеканалу «Смайл-ТВ» (або просто смайлики) і екіпаж «Данастріс-альтернативи’09» урочисто підняв над плотом вітрило із зображенням Бога-Сонця, народженого володаркою всіх земних і небесних вод Даною в священних водах Дністра-Данастріса. До плотів на пластикових пляшках, з’єднаних рейками в одне ціле, прив’язана дивна конструкція. Вона нагадує пліт в мініатюрі – це невеличкий човен-катамаран також на пластикових пляшках, збитий нами зі Шкіпером із відрізків дошок, за допомогою якого Шкіпер планував підвищити мобільність експедиції.
- Ну все, тепер можна відпливати, - дає добро Степан Скрипник.
У відповідь – махання руками і тичками, і наш „табір” рушає до оповитого легендами села Окопи, яке лежить на стику трьох областей – Тернопільської, Хмельницької і Чернівецької. Коропецька пристань поступово тане вдалині.
Щоб смайлики не розслаблялись, Шкіпер інструктує:
- Нікуди без команди не лізти і нічого не брати без дозволу!
Що буде в протилежному випадку, він не каже, але виглядає це загрозливо.
Я приступаю до обов’язків: 1) штатного літописця і 2) штатного фотографа експедиції. Тобто, напустивши на себе таємничий вигляд, щось калякаю в записнику.
Один із смайликів проспав (з ким не буває) і приєднався до нас через кілька годин, якраз перед першою зупинкою - біля загадкового печерного храму поблизу села Стінка.
Смайлики дружно висипають на берег. Найбільш флегматичний з пляшконавтів Андрюха без вагань залишається на вахті. Всі інші лізуть по крутій стежці нагору.
Печера має два входи. Печерний храм знаходиться власне у другому вході. На стіні – руна у вигляді стрілки і сварога – знак Сонця.
Над Дністром повисає темна хмара, її ніхто не помічає, поки хмара не нагадує про себе дощем. Всі
 швидко розбирають дощовики і починають натягувати тент, який чомусь називають «балдєйкою».
Першу ночівлю ми зробили напроти села Долина на тернопільському боці. Галявина, на якій поставили намети, надійно прикрита від вітру деревами. Хлопці пішли по хмиз, дівчата розпаковували продукти.
Скоро запалало багаття, ми сиділи під зорями і пили каву, яка добре смакувала зараз.
Цієї ночі Шкіпер перший і останній раз за всю експедицію спав у наметі.

26.07

З лісу чути гавкіт собаки. Дінго якийсь.
- Дивіться! – ведуча «Смайлу» Надя вказує на річку, по якій неквапно пливе корова! Подолавши перший шок від побаченого, всі хапаються за фотоапарати і біжать до берега. Рогата фотомодель виходить на берег біля плота, не звертаючи на нас жодної уваги.
Всю подальшу дорогу смайлики обговорюють план подальших дій. Врешті вирішують висадитися біля села Сновидів і добиратися по суху до знаменитого Червоногородського водоспаду біля села Нирків.
Вперше зустріли кашкетників. Це релігійна секта, живуть окремо від інших, чоловіки від мала до велика носять кашкети, жінки – хустки. На контакти не йдуть, і нам довелося в цьому пересвідчитись. Кашкетники (в основному хлопці шкільного віку) дивляться з-під лоба і мовчки гребуть подалі від плота.
Висадилися смайлики у полі. Мені наказано провести смайликів до транспорту і купити стратегічний продукт – каву. Спитати, куди йти далі, намагалися у кашкетників, які проїжджали бричкою повз нас, проте ті тільки шкірили зуби і не відповіли.
- Якісь чудні, - вирішили ми і почвалали до недалекої річки, яка впадала у Дністер.
Дехто побіг шукати брід, одначе повернувся. Річку перейшли прямо при впадінні у Дністер – вона була мілка і холодна.
Після броду нас трохи намочив дощ, проте згодом цього не відчували, бо довелося з рюкзаками лізти високо на гору – саме там розкинувся Сновидів. Попрощався з колегами-журналістами біля культурного центру села – магазину. Як потім стало відомо, смайлики пішки дійшли до Золотого Потоку, звідки ч
омусь повернули не на Нирків, а до Тернополя.
Поки ходив до Сновидова, дикий вітер порвав мотузку і поніс пліт за течією. Шкіпер з Андрюхою його, звісно, зупинили і знову пришвартували до берега.
Близько 22-ї години телефонує Скрипник: від туристів нема відбою. Що значить зручний причал!.

27.07

На судні виявився безквитковий пасажир. Можна було б сказати «заєць», проте це миша. Вона сиділа у сумці з інструментами, поки Шкіпер туди не поліз і не витяг її назовні. Перелякана миша вислизнула з рук і чкурнула під мангал, потім прожогом полетіла з плота на катамаран.
- Ну що ж, - філософськи каже Шкіпер, потягуючи цигарку. – На кожному кораблі повинен бути власний щурик, який першим повідомить про небезпеку. Тепер і в нас є свій, значить ми не потонемо.
Далі трапилось те, чого ми не очікували. Нас понесло протитечією назад. Село Монастирок на лівому березі явно не хотіло з нами розлучатися. Тричі ми вигрібали і тричі нас зносило назад.
Шкіпер відв’язав катамарана і поплив на ньому до берега. Це викликало зливу дотепів на його голову:
- Капітан втік з судна! Га-га! Разом із щуром! Скидаймо Серьогу з посади!
З жартами доплили до Раковця – першого замку на нашому шляху. Андрюха вирішив відчути себе річковим вовком і сів зі Шкіпером на катамаран. Я спробував зупинити пліт біля замку, проте наша плавуча конструкція виявилася заважкою для одного. Нарешті припливли на катамарані Шкіпер і Андрюха і потягли пліт до берега, як корову на шнурку. Той пручався і намагався плисти далі. Довелося стрибати у воду (вона сягала пояса) і допомагати штовхати пліт до берега.
Знову Андрій залишився на плоту, а ми зі Шкіпером пішли через село до замку. Я звернув увагу, що багато сільських обійсть викладено камінням, «позиченим» із замку, деякі із залишками вапнякового розчину. У селян відсутня будь-яка повага до славного минулого їхнього села. І це, як згодом довелося переконатися, не тільки в Раковці. Якісь свині, які ходять на двох ногах і не мають ратиць, але поведінка така ж сама: аби мені добре було.
Від замку залишилися п’ятиярусна вежа-донжон і фрагменти стін. Територія замку заросла травою і кущами, проте стежок багато. Вежа, яку видно здалеку, притягує до себе багатьох туристів.
Покружлявши кривими немощеними вуличками, ми пройшли стежкою повз городи до замку.
Башта виявилася доволі рідкісної шестигранної форми з вузькими віконцями-бійницями. Від ярусів нічого не залишилося. Напроти башти над самою прірвою залишився фрагмент стіни в півтора метри заввишки.
Дністер від Раковця до Уніжу виявився найбільш наповнений туристами. Повз нас пропливають байдарки, катамарани і човни. Дехто жартома питає, чи наша конструкція взагалі плаває.
- Насправді це ми пливемо, - відповідаємо їм, - а ви гребете.
До Уніжу припливли пізно ввечері. Прохолода, яка повзла рікою, перетворилася на відчутний холод.

28.07

Вранці, як тільки з гір сповз ранішній туман, Шкіпер нас вигнав плисти. Куди і навіщо така спішка, знав тільки він. За його планами нам треба плисти до устя ріки Золотий Потік.
Відштовхуючись від берега тичками, ми вирішуємо об’єднати липневий і серпневий сплави в одну тривалу краєзнавчу експедицію. Це дасть нам більше часу, щоб краще обстежити цікаві місця, котрі віддалені від Дністра.
На березі рибалки не дуже раді нашій появі, про що вони повідомляють нам вголос. Проте нас це не дуже бентежить. Зрештою, плисти нам ніхто не забороняє, як і їм - рибалити.
Андрюха крізь дерева побачив якусь галявину і запропонував пристати туди. Місце виявилося вдалим для наметового табору. Задоволений власним відкриттям, Андрюха запропонував назвати це місце Майбродівкою на його честь. Тут першовідкривач Майбродівки готувався висадися на берег. Його сплав закінчився. Ми йдемо до найближчого села Костільники, де він сідає на автобус. Дорога веде вгору через ліс, який закінчується біля села.
Костільники виявилося невеликим селом з лише однією працюючою крамницею. До неї ми добралися кривими вулицями і знову немощеними. По всій Україні гуляє вислів «Село не асфальтоване», тобто забите і глухе. Будь яке придністровське село потрапило б в цю категорію, незважаючи на величезні охайні хати.
В центрі села традиційний пам’ятник борцям за волю України, великий будинок культури і невеличка церква.
- Бажаю пригод, - промовив Андрій наостанок, - тільки хороших.
Пригоди не забарилися. Назад я пішов навпростець, а не звивистими вуличками, і заблукав. Каньйон, хоч і обривається вниз на сотні метрів, знаходиться в улоговині. Тому якщо вийти з каньйону, то вже за кілометр від нього його вже не побачиш, хіба що тільки верхівки дерев.
Орієнтуючись за сонцем, вирішив йти в напрямку до Дністра, а там буде видно. Йти довелося і через поля по груди у траві, поки не натрапив на стежку, яка вивела мене до лісу, прямо на величезне плато над Дністром.
Зверху долину було видно, як на долоні. Пліт виднівся десь кілометри зо два. Стежка не обривалася, а вела далі, причому в напрямі до плота.
Озирнувся навколо. Я стояв на вершині величезної скелі, схожої на гігантський корабель. Скеля у ширину мала не більше двадцяти метрів і обривалася з одного боку в Дністер, іншим боком - у провалля, на дні якого шуміла річка. Я спускаюсь нижче. З боку Дністра скелі виходять на поверхню і лежать великими шарами. Складається враження, що якійсь велетень поклав величезні пласкі камені одне на одного. Таких кам’яних нагромаджень було кілька, вони власне і складали цю скелю.
До темряви ми ходили по черзі на скелю і фотографували водоспади.

29.07

Сонце було вже високо, коли Шкіпер, повернувся з фотопленера «Схід сонця над Дністром». Попливли цього разу до Червоної гори при впадінні Стрипи. Ми вирішили нарешті підняти над плотом державний прапор. Як-не-як всеукраїнська експедиція! За прапор правив синьо-жовтий вимпел, куплений мною в Києві якраз на 10-річчя Незалежності. На вершечку древка я почепив червоно-чорну стрічку.
Повз нас пливе ціла флотилія байдарок, на деяких тріпотять маленькі біло-червоні прапорці.
Шкіпер побіг на оглядини місцевості, залишивши мене на хазяйстві. Це не дуже сподобалось, проте нічого не вдієш. Повернувся він пізно, відвідавши знамените цілюще джерело, піднявшись на гору. Мені до темряви вдалося тільки піднятися на Червону гору. Кажуть, що червоною вона стала від крові знищених турками полонених. Ніхто не знає, хто вони були. З гори, справжнього оглядового майданчику, відкривалася велична панорама Дністра. Ріка робить підкову, завертаючи з півдня на схід.

30.07

Вранці Серьога підхопив фотоапарат і пішов. Почалась друга серія документальної епопеї «Схід сонця над Дністром».
Після його повернення беру баняки для води і йду до лікувального джерела. Стежка до нього непогано втоптана. Зліва від джерела з камінних терас спадає ручай. Біля джерела невеличке зображення Ісуса, тарілка з монетами. Вода з джерела витікає м’яка, дещо незвичного солодкуватого смаку.
Повертаюся з водою до плота, ставлю баняки в тінь на палубі і прямую до місця впадіння Стрипи. Вона тече також у каньйоні, щоправда не такому великому, як Дністер, проте більш швидка і норовиста. Далі по течії з густої кропиви визирає камінна стіна старого млина ХVІІІ ст. Від млина лишились тільки руїни. Проте здоровезне дерев’яне колесо збереглося.
Попливли до Устечка. По дорозі нас занесло на мілину, довелося штовхати пліт проти течії на глибину.
Вже розслабилися, коли Шкіпер несподівано побачив товсту проволоку, яка стирчала з води. Нас несло на неї, проте Серьога виявився на висоті. Він схопив проволоку і зумів провести пліт біля неї.
- Добре, що побачив, а то б зачепилася за мішки. Тоді б довелося перекваліфікуватися у водолази.
На Дністер опустилися сутінки. Пропливши острів, на якому минулого року підібрали Ігоря (як і ми зі Шкіпером волонтера в Уніжі), вирішили пристати до берега.
Знайшли великий камінь, за допомогою фомки і молотка прорили під нього тунель для швартови і з почуттям виконаного обов’язку лягли спочивати.



31.07

Піднялися рано, а враховуючи, що спали на палубі, то для відчалювання треба було тільки відв’язати швартову мотузку і відштовхнутись шестом.
Біля Устечка при впадінні в Дністер Джурина вирує багатолюдний інтернаціональний табір. Найбільше поляків, які пропливали повз нас позавчора.
Сергій пішов на розвідку. Повернувшись, коротко доповідає ситуацію:
- Магазини поруч, до водоспаду кілометрів 5-6.
До нашого табору прибула ще одна група туристів, по вимові – тернополян. Побачивши пліт, підходить якийсь вуйко. Розговорились. Він – колишній геолог, облазив весь Урал і Сибір, проте в Дністровському каньйоні вперше.
- Не міг навіть уявити, що тут у нас така краса, - каже він.

За селом – залишки пошуків офіційних і чорних археологів. Поруч – кам’яний хрест-обеліск з червоного каменю на честь скасування панщини. Зазначено, що хрест відновлений замість зруйнованого 1961 р. Колишня влада Устечка, виявляючи «вєрноподданічєскіє чувства», знищила всі хрести, які в народі називали Хрестами Свободи. Але не тільки в Устечку, в переважній більшості сіл Тернопілля і Покуття таких хрестів не залишилося. Хоча в деяких селах їх таки зберегли, ризикуючи своєю репутацією, а може і свободою.
Стежка до замку добре протоптана по берегу Джурина, який неспішно тече справа. Берег майже не зарослий. Ліворуч від стежки або ліс, або гірські схили, які то стрімко піднімаються вгору, то обриваються. З-за дерев показалася дорога, прокладена на камінні, стежка виходить на неї. Через кілька десятків метрів виростає купа легковиків з тернопільськими, івано-франківськими, львівськими, навіть з житомирськими і київськими номерами. Плюс маса народу. Вдалині чути могутній шум водоспаду. Все стає ясно. Попереду Мекка для туристів – 16-метровий Червоногородський водоспад, який в народі називають Джуринським. Вода падає на скелі, народжуючи міріади крапель, піниться і шипить, як жива. До водоспаду доводиться буквально прослизати, наче вуж – машина на машині.
Попереду видно дві величні башти Червоногородського замку. Вони наче виросли з густого лісу, який покриває замкову гору. Недалеко від башт видно руїни костелу ХVІІ століття. Чомусь в ті часи поляки полюбляли саме цей піздньороманський стиль, у Львові, Самборі, Гусятині, Бережанах, Жовкві, Бучачі та інших містах і містечках є подібні костели. На горі через глибоке урвище від замку, де притулились хати Ниркова, видно таку ж, як і костел, капличку. Це і все, що залишилося від чи не найстарішого міста Тернопілля Червоногорода. Історики О.Клименко і Б.Хаварівський припускають походження назви міста від червоного каменю, який видобували тут із сивої давнини.
Висока скеля, на якій розташовані рештки міста, не могла як слід захистити місто від ворогів. Вже 1241 р. монголо-татари спалили дерев’яний Червоногородський замок. Протягом ХІV століття Червоногород був центром Подільського воєводства, тому за нього велася боротьба між литовцями і поляками. 1448 р. король Казимир Ягеллончик підтвердив міський статус Червоногорода, надавши йому магдебурзьке право. На початку ХVІІ століття в Червоногороді постав кам’яний замок з чотирма баштами. Після першого розділу Польщі Червоногород потрапив до Австрії і перестав бути центром старостату (1774 р.). Згодом Червоногород купив князь Кароль Понінський, який 1820 р. розібрав замок і побудував палац з двома баштами, який протягом ХІХ століття перебудовувався, проте три війни залишили від замку руїни.
Зараз територія колишнього замку передана дитячому табору «Ромашка». Проте будь який бажаючий може оглянути і башти, і костел. Тепер таким бажаючим був я.
Наприкінці табору у контейнері оселився послушник з Харкова Антошка – головний міфолог замку. Коли його відвідують журналісти, він розповідає їм про замок різні небилиці.
Директор дитячого табору Роман Романович, якого я зустрів по дорозі, розповів про хрест полеглим полякам, встановлений біля костелу. Після приходу червоних військ на місцях, виконуючи вказівки Москви, влаштували переселення поляків в межі сучасної Польщі. Польська влада влаштувала подібне переселення українців в межі УРСР, це називалося «обміном населенням».
2 лютого 1945 р. частину поляків, приготованих до відправки на «родіну», під охороною «стрибків» з поляків, розташували в костьолі. Зголоднілі поляки крали у селян продукти, а деяких навіть грабували. За це упівці провели відплатну акцію. Під час перестрілки повстанців зі «стрибками», із Заліщиків прибув батальйон військ НКВС, який, не розбираючись, відкрив по костелу вогонь. Загін УПА встиг відступити, а полякам дісталось. Загиблих в цьому бою поховали в братській могилі прямо біля костелу.
Повертатися довелось вже в темряві. Єдиний в селі осередок життя кипить біля магазинів, на які скорботно дивиться Божа Матір. Проходжу до плота. На плоту гості – інструктор тернопільського турклубу «Кристал» Олександр і знайомі мені тернополян, які підходили вдень.
Олександр привів до Устечка групу туристів з Москви. «Нічим не цікавляться, сидять собі в таборі і грають у «Мафію» - дивується він.

1.08

Відплили від Устечка вдосвіта. Туристичний табір біля нас спав, в усті Джурина місцеві гнали корів. До Заліщиків довелося плисти цілий день.
Біля автомобільного мосту, побудованого ще до війни, ми пришвартувалися до берега і стали чекати на поповнення. Шкіпер відвів мені годину для походу в Заліщики. Натяки на те, що непогано було б відвідати меморіал загиблим у першій світовій війні у селі Звинячин на буковинському березі, пролітають повз його вуха.
З мосту оглядаю Дністер. Він обмілів настільки, що дно видно за десятки метрів від берега.
На в’їзді до міста плакат «Вас вітає Тернопілля!».
Заліщики - відносно молоде місто, яке весь час боролося за лідерство в краї з Червоногородом і взяло вгору тільки тому, що той весь час потерпав від татарських набігів. Серед пам’яток є монастир ХVІІІ століття в бароковому стилі. Значення міста виросло після побудови тут залізничного і автомобільного мостів, які зв’язали Опілля з Буковиною.
Повертаюсь на пліт і тут бачу поповнення – до нас нарешті добралась Світлана Кубант – активна учасниця минулорічного сплаву.
Відштовхуємось від берега. Нас вже троє, проте Шкіпер не дає розслабитися. Зупиняємось біля села Добрівляни. До нас повинні ще приєднатися відомий в Тернополі історик, журналіст і громадський діяч Володимир Ханас з дружиною і донькою, але без сина Василя, з яким ми пливли минулого року до Уніжа. Він також десь на сплаві.
В Добровлянах вперше побачив хрест на честь скасування панщини в Австрії 1848 року, який якимось дивом зберігся з тих часів. Ханаси їхали назустріч машиною. Ми допомогли їм донести речі на пліт. Привід для поїздки у Ханасів знаменний – день народження дружини голови сімейства пані Валентини. Згодом до нас під’їхав сільський голова Добровлян Степан Гуцуляк. І не з порожніми руками – привіз цілий ящик помідорів – основний продукт і джерело прибутків цілого Заліщицького району. Розділити з нами трапезу Гуцуляк відмовився – кудись поспішав.

2.08

Ми пливемо повз гамірний буковинський берег, повністю заповнений відпочиваючими.
По лівому борту від нас – горби з глини і піску, в яких стирчать кам’яні брили. Трохи далі – село Городок і устя Серету. Ханаси вирішують тут висадитися на берег – їм завтра на роботу. З нами залишається їхня донька Люда.
Вздовж горбів тягнеться ґрунтова дорога до Городка. На піщаних схилах горбів повно ластівчиних гнізд, прямо як на азовському узбережжі.
Біля сільради невеликий пам’ятник жертвам комуністичних репресій з віночком. Є ще символічна могила борцям за незалежність України з великим хрестом на ній.
Біля сільради привернула увагу дошка оголошень зі списком на три сторінки про пожертви на ремонт церкви. Найменшим внеском було 50 грн., багато хто поздавав по 2,5 тисяч. За церквою, яка активно ремонтується, міст через Серет. Ми йдемо по березі до устя ріки. На правому березі руїни заводу будматеріалів.
Біля впадіння Серета у Дністер купа рибалок. Ми йдемо по нерівному берегу. Йти важко. Кам’янисті схили змінюють колючі зарості шипшини і намул, в який провалюєшся по щиколотку. Тільки далі на берег виходять сланцеві виступи, берег рівний, як стіл.
Повернувшись до плота, отримую бойове завдання – перевезти на нашому «катамарані» через річку жіночу половину до монастиря.
Погребли до монастиря ми вдвох зі Свєтою. Людка сиділа між нами, боячись поворухнутися. Назад довелось гребти одному. Виявилося, що керувати човном на швидкій течії не така вже проста справа, хоч і таким маленьким і маневреним, як наш.
Мене понесло течією, я намагався швидше гребти, та човен крутило. Подумав і повернувся до буковинського берега. На березі стояв чолов’яга років 35-ти.
- Іван, - представився незнайомець. Розговорились. Іван розповів, що років двадцять тому там, де стоїть наш пліт, знімали якийсь батальний фільм. А на горі, там де видніється ліс, є пам’ятник Тарасу Бульбі. Саме в тому місці він переправлявся через Дністер і там його схопили поляки. Проте, додам від себе, це красива легенда. Прототип Тараса Бульби – гетьман Остап Гоголь (пращур М.Гоголя) за даними історика Т.Чухліба, при подібній ситуації тікав від поляків через Дністер в районі Могилева на Вінничині, проте не загинув і врешті помер власною смертю у Димері під Києвом.
Про це я розповідаю Шкіперу. Вирішуємо негайно йти туди. Сонце спускалося все нижче, і нарешті яскраво помаранчевий диск завис над монастирем. Йдемо, як підказав Іван, через поле і виходимо на асфальтну дорогу, яка веде до лісу.
І ось він – пам’ятник легендарному козацькому отаману, вирізаний з дуба. Тарас насуплено дивиться вбік, в руці – злощасна люлька, через яку його взяли в полон поляки. На боці – шабля. Колись цей пам’ятник було покрито лаком, який з часом обліз. Хто його вирізьбив, коли він постав тут, невідомо. Посеред лісу на схилі є лікувальне джерело, до нього від пам’ятника прокладена стежка, яка далі виводить на берег Дністра.
Стежка йде серпантином через ліс. Ліс вже поглинула нічна пітьма. Стежка прокладена вдало – занадто крутих спусків нема.
Лікувальне джерело радше почули, ніж побачили у темряві і стали, вражені. Посеред лісу стоїть величезний камінь-скеля. Майже в середині - дірка діаметром 5-6 см, через яку витікає мінеральна вода. Ми шкодуємо, що не взяли з собою пляшки для води.
Далі стежка веде майже горизонтально через кущі і виводить на початок ґрунтової дороги, якою ми йшли до Городка.
Світлана з Людкою вже сплять в наметі, а на плоті сидить Іван. Він, як і обіцяв, прийшов і «развлєкав ваших дам».
Іван розповів про місцеві цікавинки. Виявляється, село Василів, біля якого ми минулого року сіли на мілину, заснував за легендою князь Василько, брат Данила Галицького, ще 1230 року. Саме ця дата вказана при в’їзді до села.
Монастир засновано 1990 року на базі старої церкви, побудованої за Австрії; протягом 1961-1988 років церква була закрита.

3.08

Вранці, ще до шостої, нас розбудив Шкіпер. Ми втрьох, орудуючи тичками і веслом, швидко провели пліт через Дністер, долаючи сильну течію. Звісно, нас віднесло від того місця, де ми сподівалися причалити, проте недалеко.
Іван веде нас через зарості нагору, до села. З гори добре проглядається монастир. Він розташований на двох ярусах. Стара церква, звідки бере початок монастир, розташована внизу, щоправда добре відремонтована.
Монастир в Клубівцях, як і Лавра в Почаєві або Святогірську – основне місце і вид заробітку для місцевих. Незважаючи на те, що монастир має головний храм, біля нього будується ще один. Біля будівельного майданчику стоять два куполи.
Попрощались з Іваном і поплили далі. Ближче до вечора припливаємо до Зозулинців, де наша жіноча половина висаджується на берег. Знову ми зі Шкіпером залишилися вдвох.
Попри багаті будинки Зозулинці також «село не асфальтоване». Асфальтна дорога одна, пролягає в центрі. Дивно бачити сяючі садиби і повну запущеність за парканами. Знамените прислів’я «Моя хата скраю» мабуть про місцевих.
Велика нова церква поруч з шинком, з якого на мене виглядають підпилі аборигени. Перед церквою пам’ятний хрест на честь Незалежності – єдиний пам’ятник, на який спромоглися Зозулинці.
Ввечері біля Синькова побачили причал, де прив’язані кілька саморобних плоскодонок і одна моторка. Туди і вирішили причалювати.

4.08

Виявилось, що Синьків є батьківщиною Дмитра Фірташа, газового короля України. Проте його село досі без газа.
- Обіцяють провести газ, вже навіть труби привезли. - каже Іван Васильович, літній чоловік, який пригостив нас грушами.
З розмови з ним я дізнався історію села. Везе на допитливих і небайдужих людей. Село називається скоріше за все від першого поселенця Синька, який оселився тут ще у ХVІ столітті. Належало село чи то Потоцькому, чи то якомусь іншому поляку. Село так називалося і за Австрії і за Польщі. А при совєтах його перейменували на Богданівку, на честь Богдана Хмельницького. Кажуть, що тут наприкінці ХVІ століття маршалком у пана служив Михайло Хмельницький, батько Богдана. При незалежності селу повернули історичну назву.
Фірташ закінчив в селі школу і одружився на доньці директора школи. Недавно за власний кошт відремонтував школу і майже повністю відмурував сільську церкву, яка до того прийшла до аварійного стану.
Я йду до села. Першим побачив доволі рідкісний пам’ятник полеглим у І світовій війні у вигляді обеліску з датою – 1916. Чомусь ця війна, яка принесла цим місцям багато горя і розрухи, на пострадянському просторі обійдена увагою, як і її жертви. Пам’ятники полеглим у цій бійні в Україні можна перелічити по пальцях, і то в основному в місцях боїв. Хоча, як я чув, в Росії подібних пам’ятників немає зовсім.
В центрі села типовий пам’ятник Богдану Хмельницькому з булавою (власне без булави його мабуть ніхто зі скульпторів не уявляє). Поруч – символічна могила борцям за волю України, до благоустрою якої ні у кого руки не доходять – ні у влади, ні у селян. Сходи на могилу густо поросли кропивою майже у людській зріст. З могили видно бані церкви, відбудованої Фірташем. На дворі церкви два старих ретельно пофарбованих хреста 1896 і 1872 років.
На зворотньому шляху біля обеліска загиблим у першій світовій війні, дорогу перебігала вогненно-руда білка. Не звертаючи на мене уваги, звірок швидко стрибнув на дерево і побіг по гілці. Виявилось, що це повноправна сільська жителька, про неї всі в селі знають і підгодовують.
Проводжати нас вийшла мало не половина села. Селяни махали руками і кликали до себе ще. «Але тепер з дівчатами».
У темряві зупиняємось біля Колодрібки. На березі світить фарами жигуль. Питаємось, чи можна тут причалити. Якійсь хлопці відповідають, що можна. Пристаємо до берега і прив’язуємо пліт до великої верби. Ми їмо кукурудзу і чекаємо на схід місяця.
Ще не доїли кукурудзу, як з берега донеслося здивоване:
- Ти диви, пліт! Мужики, а до вас можна?
- Давай, якщо не боїшся!
На пліт стрибнув міцний хлопака років під тридцять. Представився «Віталік!» і спитав, а чого ми власне тут. Після наших пояснень він присів і почав розповідати. Дивно, але перші співбесідники, які траплялися нам на шляху, виявлялися знавцями місцевої історії і звичаїв. Так було і цього разу.
- Село наше називається Колодрібка, а колись її називали Колобрідка, тобто місце коло броду. Ось там є брід – Віталік показав рукою далі по течії Дністра. – Там колись було турецьке місто. Приїжджають туди археологи з Києва і Львова, бувало я їм допомагав.

5.08

Вранці Шкіпер вирішує подивитись на ту невеличку ділянку степу, яку обходив стороною плуг селянина. Про неї він прочитав у найіменітішого знавця природи Тернопілля Миколи Чайковського, а наш нічний гість Віталік підтвердив її існування.
Але спочатку Шкіпер взяв мобілки і побіг ставити їх на зарядку. У першій хаті, куди він завітав, хазяї виявилися колишніми вчителями, причому хазяїн – моїм колегою-істориком.
Шкіпер повернувся за четверту годину. Знайшов джерело, проте добиратися від нього довелося довго вперемішку з ризиком. Стежка, по якій він повертався, вела прямо під прірвою і була вузькою.
- Довелося зняти капці та йти босим.
- Толоку знайшов?
- Знайшов, але вона набагато менша, ніж її описав Чайковський. Можливо, коли він її описував, вона була великою, а зараз розпахали.
Ми вирішили завітати до сусідів, де Шкіпер залишив на зарядку електроніку. Бо не часто в селі зустрінеш родину сільських інтелігентів. Ми взяли по баняку для води і скоро опинилися перед міцними воротами.
Хазяїн, Володимир Варварчук - кремезний чолов’яга років сорока п’яти з козацькими вусами вже кілька років разом з дружиною Ярославою, викладачкою української мови, працює в Іспанії. Сюди приїжджають у відпустку. Варварчуки надали нам городини.
Виявляється, між Синьковим і Колодрібкою під час боїв 1915-1916 років знаходився бетонний бункер, в якому перебував австрійський генерал. Бункер зберігся. В селі є хрести Свободи (на честь скасування панщини 1848 року) і тверезості.
Нарешті настала моя черга йти до села. Кривенька вуличка, ледь притрушена камінням, веде до центральної, заасфальтованої вулиці. Повертаю наліво.
Біля якоїсь адміністративної будівлі пам’ятник січовим стрільцям. З хрестом і тризубом. Із здивуванням бачу на ньому дату – 1989 рік. Це тоді, коли на чолі України ще стояв одіозний Щербицький.
Далі по дорозі школа – цілий комплекс будівель, побудованих ще за Австро-Угорщини, і пам’ятник Шевченку. Біля нього флагшток з величезним синьо-жовтим прапором.
Навпроти пам’ятника велика церква з двома величезними дерев’яними хрестами біля входу. За церковною огорожею кілька хрестів на честь скасування панщини. Проходжу між церквою і хрестами далі і бачу сільський будинок культури, а біля великий металевий хрест на кам’яному постаменті. Це і є Хрест тверезості – за Австро-Угорщини доволі популярний засіб серед сільських священиків утримувати паству від пиятики. Подібні хрести, як виявилося потім, споруджено протягом 1864-1898 рр. на території сучасних Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та Львівської областей. Може є і в інших, проте це поки що невідомо.

6.08

Вночі піднявся сильний вітер. Загуділи дерева, по Дністру пішла хвиля. Вітер пригнав велику хмару, яка зірвалася зливою. Позичений тернопільськими туристами тент (який чомусь названо «балдейкою») від дощу рятує мало. Вода збирається на тенті, доводиться піднімати його палкою і зливати воду.
Так боровся з дощем до полудня. Нарешті дощ припинився.
До Дністра почали підтягуватися жінки прати білизну. Це – власне дністровський феномен. Подібного я не бачив ні на одній іншій річці.
До плота вийшов високий хлопець у футболці з козацьким хрестом і написом «Україна і Бог».
Поздоровкались. Я розповів, хто ми такі і що взагалі робимо. У хлопця виник непідробний інтерес. Іван, так звали мого нового знайомого, виявився членом молодіжної організації «Тризуб» імені Бандери, сином вчительки історії. Вчиться в Тернополі на програміста. Вибачившись, що у нього нема часу, пішов, пообіцявши повернутись згодом.
Ввечері повернувся, приніс цілий пакет помідорів, пляшку молока і найголовніше – шмат сала.
- Мати передала, - каже він. – А сама прийти не захотіла. Я їй кажу: пішли, не часто такі люди до нас приїздять, а вона не схотіла.
Я запропонував йому сісти на товсту колоду, яку ми прозвали стілець Коропецької меблевої фабрики. Іван розповідає про історію села. Виявляється, недалекий брід використовувало ще військо Дарія І, коли йшло 512 р. до нашої ери завойовувати непокірну Скіфію. Виявилося, що прямо біля берега виріс знаменитий діаспорний історик Василь Верига, тут живуть його родичі.
Іван з гордістю розповів про свій рід. Його прадід був старшиною УСС, загинув у боях за Львів наприкінці 1918 р.
Розмова з Іваном точилася аж до півночі.

7.08

З Тернополя повернувся Шкіпер, розповідаю йому останні новини.
Я пішов на пошуки легендарного турецького міста Голт. Село відділяє від берега чудова алея з трьох рядів дерев, посаджена мабуть ще при Польщі.
Проходжу потічок, який неквапно прямує до Дністра, на березі пасуться кілька кіз.
Повертаюсь на пліт і відразу питаю, чи не було Івана. Виявляється Івана не було, він пішов терміново допомагати в селі на будівництві, проте приходила його мати Марія Василівна, вчителька історії у колодрібській школі, розповіла про Голт і броди і запросила нас подивитися її колекцію вишивок.
Подвір’я сільської вчительки велике, цементна доріжка веде до дому. На порозі нас зустрічає сама газдиня.
Іван виніс грубезний том в червоній палітурці - «Історія села Колодрібка і его (так в тексті –авт.) околиць. Том І. З початку до 1939 року» авторства колодрібського краєзнавця Івана Манчуленка. Почав писати літопис села ще за Польщі, як видно з підпису, ще 1929 р. Том закінчив 1966 р., тобто писав у чи не найстрашніші і найтрагічніші роки для села.
- До нього приїжджали і з Києва і навіть з Москви, - каже Марія Василівна. – не одну дисертацію написано за його матеріалами.
Краєзнавчий нарис написано чорнилами каліграфічним почерком.
Марія Василівна дістає з шифоньєру одну за одною вишиті сорочки, пояснюючи походження кожної. Виявляється, жіночі сорочки без коміру на Опіллі називають полтавками. Найбільш старі сорочки виткані з полотна і вишиті знаменитим борщівським стилем, зараз майже втраченим - чорною гладдю. Поясненнями допомагає мати хазяйки:
- Оцю моя мати вишила, коли заміж виходила.
- Це приблизно року 36-го, - уточнює Марія Василівна.
За вишивкою йдуть фотографії різноманітних свят і самодіяльних спектаклів, в яких бере активну участь Марія Василівна. У художній самодіяльності вона зі студентських років, виступала в Москві. На фото зображені сільські актори, кожен у своєму одязі – свитках, чоловіки у смушкових шапках, жінки – у яскравих хустинах.
Коли кептарі, сорочки, опаски і спідниці розташувалися на дивані, пані Марія дістала на додачу ще червоні чоботи на шнурівці, теж 1930-х років. Ми зі Шкіпером попросили хазяйку надіти дещо з її колекції, щоб зфоткати. Ґаздиня виконує наше прохання і розповідає про село.
У Колодрібці живуть вільні люди. Через активний спротив сільської громади церква в селі зовсім не закривалася, переживши і Сталіна, і Хрущова з їх антирелігійними кампаніями. Мешканці села уперто святкували сезонні релігійні свята, а на Василя і Маланку навіть билися з міліцією, коли та намагалася перешкодити.
- Зараз вже не так. Дивно влаштована людина, намагається робити всупереч забороні. Коли офіційно забороняли святкувати, святкували. А коли вже можна, чомусь мало бажаючих.
- До речі, - продовжує Марія Василівна. – зараз на селі спостерігається цікава тенденція. Серед чоловіків вже нема гультяїв. Ну тих, які наліво ходять від дружин. Зараз на селі або ґазди, які працюють, або пияки.

8.08

Вранці пішли попрощатися до Варварчуків. Пані Ярослава, яка виявилася племінницею Василя Вериги, лягла пізно, будити не стали. Володимир повідомив,що 28 грудня минулого року Василь Верига помер. Володимир показує ксерокопію повідомлення з торонтської газети «Новий шлях» про смерть видатного історика і фотографії похорону. Були ще фото Вериги з дружиною і всієї родини – історик мав четверо дітей.
На моє прохання Варварчук виніс з хати книгу Вериги «Там де Дністер круто в’ється” з дарчим підписом автора і показав нам через дорогу від нього обійстя Вериг, де виріс історик. Там ніхто не живе, подвір’я заросло високою травою.
Повернувшись на пліт, відв’язуємо його від дерева і відштовхуємося.
Попереду вирують пороги, ми намагаємось вигребти якомога далі. Проте не встигли. Течія зі всього розмаху кидає нас на каміння. Сіли міцно.
Вода по коліна, вирує навколо нас і плота. Пробуємо просунути пліт по каменях, проте він не піддається. До нас на допомогу по мілині йде Володимир Варварчук, який прийшов нас проводжати.

Втрьох, налягаючи на пліт і працюючи то шестом, то руками, після майже півгодинної боротьби з течією, камінням і плотом, вдалося вивести пліт з каміння.
Наостанок ще раз дякуємо пану Володимиру за все. І відчалюємо далі.
Через кілька кілометрів ми побачили рівний насип, наче вирізаний гігантським ножем. Це були залишки легендарного Говта. Від самого міста залишилися фрагменти насипу, який ми і побачили і трохи ділянки міської території.
Пливемо далі, пристаємо біля невеличкого водоспаду набрати води.
Під вечір ми підпливаємо до Горошової. Перед селом з буковинського боку гравій гребуть екскаватором прямо з води. Поруч проходить пором, проте це крадіїв не турбує.
Горошова виявилося великим селом. Величезні охайні хати, часто викладені мозаїчною плиткою. Що не хата, то маленька картина. Проте дороги в селі погані. Оглядаючи великі ями, думаю, скільки ж підвісок полетіло на них. Більш менш рівна дорога в центрі села. Двоповерховий будинок культури, який стоїть пусткою, напівзбудована коробка магазину і велика школа з пам’ятником Шевченку.
На сільському цвинтарі символічні могили борцям за волю України. Цвинтар великий, старий сектор з давніми могилами позаростав. За могилами бійцям УПА на цвинтарі – невеликий, занедбаний парк, вимощений плиткою. В центрі стоїть цегляний стовп з дошкою, з якої можна прочитати, що парк землякам влаштував уродженець Горошової Дмитро Гуцул, який помер в Канаді 2004 року. У місцевих бабусь дізнаюсь, що цей Гуцул виїхав до Канади ще за Польщі, став там багатою людиною і в перші роки незалежності допомагав землякам, особливо тим, з ким виріс, посилками.
По дорозі на пліт побачив ще одну церкву, розташування підказувало, що вона стара. У фундамент церкви вмуровано камінь у вигляді хреста з напівзотлілим написом: «Положен 1798 года».

9.08

Далі по Дністру село Устя, розташоване біля устя річки Нічлава. Устя – поширена назва якраз для сіл, які знаходяться саме в усті. Устя-Зелене Монастириського району розташоване біля устя Золотої липи, Устечко Заліщицького району – в усті Джурина.
Рибалки розповіли легенду. Начебто люди, які втікали від татар, знайшли печеру і пустили в неї півня, курку і качура. Півень і курка швидко повернулися назад, а качур пішов собі і вийшов на іншому боці гори. Там і заснували окрему від Устя слободу Качурівка, яка вже давно злилася з Устям.
Ще одна легенда розповідає по причину шанобливого ставлення устян до павуків. Знову при нападі татар селяни втекли до печери. Відразу ж павуки, які не знати звідки з’явилися, затягнули павутиною прохід в печеру. Татари, нишпорячи поруч, зазирнули по печери, але побачивши павутину на вході, вирішили, що тут нікого нема. Чи дійсно жителі Устя шанують павуків, невідомо, проте легенда є.
Біля села є лікувальні джерела. Трохи далі є чудове місце для швартовки, яке помітили і облюбували туристи. Там столик і кострище. Туди зараз і пливемо.
Плисти довго не довелося – близько півгодини. Шкіпер, витягнувши шию і побачивши відомі йому одному орієнтири сказав:
- Стаємо тут!
З вершечка гори добре проглядається село Перебиківці на буковинському березі і навіть далека Мельниця-Подільська.
Намагаючись не впасти, спускаюся вниз і бачу за купою дерев якусь кам’яну споруду, вірніше її залишки. Так і є – фортечна кладка з метр товщиною. На кладці лежать якійсь ковані речі – кільце, схоже на стремено і пласка залізяка з діркою. З боків кладку доповнюють цементні плити, з’єднані розчином – добудова укріплення ймовірно під час першої світової війни.
Під кладкою якась нора, мабуть борсукова.

10.08

Величезна камінна гряда, покрита лісом, спочатку відходить від берега, а потім, звільнившись від зеленого покривала дерев, зависає над самісінькою водою. Десь там та знаменита печера, яка має два входи…
Йду собі по ґрунтовій дорозі до наскального напису «Бог є любов». Зліва від напису стоять невеличкі фігурки Христа і Божої Матері, накриті дашками.
Кам’яниста дорога веде вгору. Вздовж неї ростуть зарості терену і груші. Мимоволі мугикаючи пісню «Цвіте терен, цвіте терен…», прямую вгору.
Ось і тунель, зроблений спеціально при прокладці ґрунтовки. На його стінках чітко видно зубці екскаватора. Дорога звертає направо і біжить вздовж горбів.
Переді мною залишки курганів. Хтось переді мною копався тут, але явно не спеціалісти. Бо придивившись, знаходжу кременевий наконечник від списа, доволі дбайливо оброблений. Ще по могилі розкидані уламки горщика з нанесеним хвилястим орнаментом. Горщик чернівецький археолог, якій я згодом показав уламок, віднесла його до черняхівської культури (І – ІІ ст. н.е.).
За розкопаними могилами горб круто обривається у Дністер. З горба по стежці спускаюсь вниз і йду до джерела. Біля джерела стоїть старий хрест. Вдається розібрати на ньому рік – 1902.
Назад повертаюся по іншій дорозі, яка веде вздовж скелі.
На березі чітко видно бруствери старих окопів часів першої світової війни і самі окопи, які за дев’яносто років затягнуло землею. На березі деінде ростуть груші.
Приходжу на пліт, ми беремо баняки для води і йдемо до відкритої мною фортеці. По дорозі Шкіпер показує мені якісь шишки-паразити на дубі.

11.08

Вранці, користуючись тим, що поблизу нікого нема, ми йдемо до печери.
Спочатку ліземо вгору, використовуючи корені, потім стежка веде нас через велику галявину, яку вже використовують туристи. Проминаємо кострище із обов’язковим сміттям, далі стежка веде нас до дороги, яка проходить через виритий у кручі тунель. Проходимо тунелем і звертаємо наліво. Стежка веде нагору через чортополох, ожину, полин та інші принади польової флори. Довго шукали стежку до печери, нарешті знайшли. Лізти до печери виявилося не так складно, хоч стежка часом була дуже крутою. Печера була у величезному шарі вапняку – такі собі невеличкі катакомби.
Вхід до печери виявився подвійним. Заглибившись у печеру, я натрапив на старовинні руни (чи мені так здалося під тьмяним промінцем ліхтарика). Шкіпер знайшов залишки окаменілих мешканців печери. Ми повертаємось на пліт, захопивши свої знахідки. Я зібрався і пішов зустрічати ще одного члена експедиції в село Устя.
Устя колись належало братам Бучацьким, з ними пов’язана перша письмова згадка про село за 1469 р. 1498 р. польський король Ян-Ольбрахт подарував Устя Кам’янець-Подільському єпископату, воно отримало назву Устя-Єпископське (або Біскупське) і право на проведення 11 річних ярмарків. Зараз на центральній вулиці села постійно вирує базар лише з одним товаром – помідорами.
Біля базару – статуя Божої Матері, могила бійців УПА з іменами і навіть фотографіями. У недалекому парку пам’ятник воїну-афганцю Валерію Гричаку. За будинком культури стоїть старий костел, пристосований до потреб школярів як спортзал.
Нарешті бачу церковні бані. Знаходжу провулок і йду по ньому до церкви, де на мене чекала гостя з Полтави.
Назустріч вибігає Танька. Я беру її сумку і ми йдемо на місце стоянки. По дорозі встигаю показати пам’ятний хрест на честь скасування панщини 1848 року.
Нас обганяє бричка – цей незнищенний часом універсальний транспортний засіб, який за думкою деяких істориків, вперше в світі з’явився саме тут – на берегах Дністра.
Біля джерела наш чекає Шкіпер. Ми показуємо Тетяні старий хрест, а біля криниці зупинився віз. На ньому сидів рибалка, який порозповідав Шкіперу легенди про печеру.
Ми поцікавилися написом «Бог є любов» біля печери.
- А то діти написали, - відмахнувся дядько. – Якійсь там табір був.
- А що за скульптури Христа там стоять?
- А то один підприємець поставив. Взяв оте поле обробляти, насіяв пшениці, та мабуть не пішло щось у нього.
Шкіпер відносить танчину сумку на пліт, я на правах хазяїна показую Таньці печеру.
З глибини печерного ходу прямо на нас вилітає кажан (я навіть бачу його перелякану морду), повертає назад і розчиняється в темряві. Все таки лізу вперед. Знову з’являється кажан і трохи не торкається мене крилом. Поява кажана, хоч і переляканого, змінює наше бажання лізти далі. Крім того, ліхтарик на запальничці виявився слабким для печери.
Видираємось нагору по схилу. Далі я показую залишки старої могили, де я знайшов уламки кераміки і наконечник списа.
Йдемо на пліт. Показуємо новому-старому члену екіпажу, де що лежить, п’ємо каву і рушаємо далі.
Через кілька кілометрів натрапляємо на невеличкий водоспад. Зупинились, фотографуємо і фотографуємось. Потім пливемо далі і нарешті проминаємо устя Нічлави. Біля нього вирішили пристати.

12.08

Вранці Шкіпер пішов на автобус – черговий раз покликали справи до Тернополя. Ми з Тетяною залишилися на господарстві.
О п’ятій вечора я вирушив до Мельниці-Подільської. Вирішив йти понад берегом. По дорозі спитав рибалок, чи можна дійти до Мельниці по берегу. «Можна, кілометра чотири буде». По березі вела ґрунтовка, яка біля Худиківців навіть стала з твердим покриттям. Це мабуть ще австрійці проклали.
Село Худиківці, яке я прийняв за Мельницю-Подільську, простягнулося по берегу Дністра кілометрів з п’ять. Погруддя Шевченка, закинутий двоповерховий будинок культури і майже повна відсутність селян на вулиці. В центрі села дорога розбігається на чотири напрями. Вулиці порожні, запитати нема кого. Йду навмання вперед, виходжу на ґрунтовку, яка чомусь також повертає до Дністра. За кілька метрів від дороги чітко проглядається старе городище. Чіткі прямокутні вали десь метр висотою, територія городища рита-перерита археологами і шукачами скарбів. Попереду видно хвойний ліс, за яким проступають квартали селища. Йду прямо на нього.
Ліс біля селища виявився зарослим кущами. Стандартний набір – акація, глід і ожина, плюс всюдисуща павутина. Ліс йде вниз, хоч і не круто, зате невпинно. Вперто лізу через чагарі вперед, поки не впираюся у глибоке провалля, на дні якого тече невеличка річка. По краю урвища веде стежка, йду по ній, поки вона не пересікає ще одна. Повертаю на неї. Вона спускається на дно урвища, перебігає річку і веде нагору. Кілька сотень метрів по звивистій вуличці, і я потрапляю в центр селища.
По вулиці тягнуться двоповерхові будинки часів Австро-Угорщини, немовби зійшли з кадрів фільмів про бандерівців. Попереду церква дещо незвичної циліндричної форми, на фасаді – дата будівництва. 1722 рік.
Далі вже міська цивілізація, від якої я трохи відвик. Легковики, двоповерхові крамниці, невеличкий парк із лавочками, великий пам’ятник Шевченку і Борщівському районному провіднику ОУН Качківському, який загинув 1947 р. Далі пам’ятник полеглим червоноармійцям, типовий для комуністичних часів. Поруч з ним новий під хрестом. Напис вражає: «Землякам, полеглим у другій світовій війні». Давно пора віддати пам'ять всім українцям, не дивлячись який мундир носили – радянський, польський, американський чи німецький. У будь якому випадку ця страшна війна була чужою для всіх українців однаково. Тому подібні обеліски повинні стояти у будь якому населеному пункті України. Але поки що він є лише у Мельниці-Подільській.
Далі по вулиці закинений парк з старим костелом у глибині. Хоча не таким вже старим – десь початку минулого століття. До нього веде залізна хвіртка з написом «Р 1930». Дуже кортить подивитися на нього, проте час піджимає. Питаю у дядьків, як вийти до Дністра. Мені пояснили, що у Худиківцях є пором і показали дорогу.
Як не спішив, до темряви встиг тільки вийти за село. Далі йшов по берегу, ризикуючи поламати ноги. Підсвічуючи ліхтариком дорогу, нарешті дійшов до плота. Вдало все-таки вибрали місце для стоянки – устя Нічлави ніяк не оминеш.

13.08

Прокинулись ми досить пізно. Піднімати було нікому – начальство в Тернополі.
Провожу майстер-клас із розпалювання багаття, хоч сам цьому недавно навчився.
З-за сільських будинків на нас виповзає чорна хмара у вигляді незбагненого чудовиська. Ми вчепились в тент, який люто шарпав вітер.
Такої зливи я не бачив давно. Стіна води закрила інший берег Дністра. Біля берега вода прямо закипала. Наша ковдра і спальник, в який намагалася закутатись Танька, промокли наскрізь.
Добряче познущавшись з нас півгодини, злива пішла на схід – до буковинців. Обрій вичистився, з-за уривків хмар почало проблискувати сонечко, став проглядатися інший берег Дністра. На півночі, біля повороту Дністра до Мельниці-Подільської, над водою повисло коротке коромисло райдуги.
Ми почали витирати калюжі води на плоту і викручувати наскрізь промоклу важку ковдру. За цим заняттям нас застав Шкіпер, який повернувся з Тернополя.

14.08

Вранці, коли ми спали, Шкіпер у похідно-робочій екіпіровці (тобто бінокль, фотоапарат «Nicon» плівковий, фотоапарат «Олімпус» цифровий) пішов через Нічлаву шукати лікувальне джерело, про яке ми чули неодноразово. Джерела не знайшов, проте в темряві набрів на хом’яка. Звірок не втік, а невдоволено бурчав на Шкіпера.
- Так хом’як мене кілька разів обматюкав, і ми розійшлись. – розповідав Сергій по поверненню. – Мабуть у нього там була нора.
Після ранішньої кави наша експедиція рушила далі за течією. Як тільки на буковинському березі показалися перші хати Перебиківців, Шкіпер наказав причалити і побіг вздовж берега шукати стежку нагору, а я, видобувши кований трофей, почав нишпорити вздовж струмка у пошуках хробаків для риболовлі.
В цей час підійшли три хлопчаки з Худиківців, зацікавлені нашим нетрадиційним плавзасобом.
Залишивши Таньку налагоджувати контакти з малими аборигенами, я поліз вгору на скелю. Вона складена з сланців. Доліз до останніх верхніх дерев, звідки було видно село Устя, зфоткав Дністер і село і поліз донизу.
Спускатися було набагато гірше, ніж підійматися. Використовуючи деревця, нарешті спускаюся до землі.
Одночасно зі мною до плота підходить шкіпер.
- Нагорі нічого цікавого, - каже він. – сосни посаджені.
Ми беремо до рук тички і відштовхуємось подалі від берега. Курс – на Мельницю-Подільську.
- Прикольно пацани розмовляють, - каже Танька, яка згадала свою базову освіту філолога. – Як в підручнику з діалектів.
Пропливаємо Худиківці і трохи не зіткнувшись з поромом, пристаємо до берега. Місце взагалі доволі живописне. Головне, що привертає увагу – це частково порослі деревами горби з виступаючими білими породами.
Ми довго оглядаємо них у біноклі і вирішуємо, що це може бути крейда.
Висаджуємося на берег. Танька хоче подивитися Мельницю-Подільську, я також не проти побувати в селищі ще раз. Шкіпера відвідання урбанізованих місць явно не влаштовує, він вирішує половити рибу, нагадавши нам подивитися в окрузі джерела для поповнення запасів води.
Дорога до селища вела круто вгору на горби. Стало ясно, що біла порода – це не крейда, а кварцит. В Донецькому кряжі, де я виріс, кварцит зустрічається невеликими камінчиками, а тут цілі скелі.
Праворуч від стежки бачимо джерело, воно прикрите залізною бляхою у вигляді даху. Мабуть з джерела пили воду романтики або жартівники, бо на блясі написано: «Керниця бажань. Одне бажання 1 коп». Як мало коштує в Мельниці-Подільській здійснення мрії.
Проходимо через дещо захаращений парк і потрапляємо прямо під церкву, яку я не встиг як слід роздивитися минулого разу. Вліво від головної алеї стоїть дерев’яний хрест з датами 988-1938. На честь 950-ліття хрещення Руси-України.
Використовуючи нагоду, я повів Таньку дивитися костел в глибині парку, який донедавна був кінотеатром. Ми піднялися по сходам, які вели на хори, в одній з кімнат залишилося цементне узвишшя для кіноапарата і великий силовий щит. Залишок фресок, які б вказували на минуле костелу, не було – комуністичні культурфюрери потурбувалися.
Et vitae Gloria mundi, як казали римляни.
Шкіпер тим часом незворушно сидів на плоту з вудкою в руці. Траплялися тільки маленькі бички, частину яких він викидав назад у річку.
Ми взяли баняки і пішли по воду до «керниці бажань». Набрали води і вражено зупинилися. За пологий берег Дністра неспішно сідало сонце, заливаючи вогнем майже половину неба, а вгорі над сонцем нависали ледь підрум’янені його промінням важкі свинцеві хмарі, неначе втискуючи сонце в землю.
Ввечері ми поїли наловлену Шкіпером рибу і запили знов таки кавою.

15.08

Вранці ми зі Шкіпером полізли на горби, перед якими стояв пліт. Дорога вгорі роздвоювалася, і ми розділилися. Кожен пішов по стежці, яку собі вподобав. Я, помацавши руками великі відкладення кварциту і прихопивши на згадку шматок білого, схожого на кам’яну сіль, кварциту, пішов шукати залишки окопів воєнних часів, знайшов їх, проте вони страшенно заросли.
Повернувся на пліт. Згодом до нас приєднався і Шкіпер. Відчалили.
Як кажуть англійці, у кожному домі є свій скелет у шафі. Була така пригода і в нас.
Попереду острів. Поспитавши у рибалок, вирішили проходити острів по буковинській стороні.
Я пильную за дном, стоячи на носі з тичкою в руках. Попереду довга кам’яниста коса. Відштовхую пліт подалі від неї, проте знову попереду по курсу з води стирчить камінь. Камінь виявився головою, за якою видно синю куртку і штани.
У мене волосся трохи стали дибом.
- Труп по борту!
Шкіпер і Танька підхопилися на ноги. Шкіпер витягає бінокль і роздивляється страшну знахідку.
Вирішуємо пристати до берега і зателефонувати в міліцію. Пристали без пригод біля буковинського села Рухотин. Шкіперу вдалося додзвонитися до Борщівського райвідділу міліції.
Борщівські правоохоронці вислухали заяву Шкіпера про труп без ентузіазму.
- Приїхати хоч обіцяли? – питаємось у нього.
- Обіцяли, зачекаємо.
Пригода надзвичайно зацікавила місцевих. Рибалки йдуть дивитися на бідолаху.
Голова родини, яка відпочиває поруч, вирішив з’їздити в сільраду зателефонувати до Хотинського райвідділу. Заодно вирішив підкинути нас з Танькою. Ми пішли до сільради, проте рибалки вже повідомили голову і він викликав міліцію з Хотина.
Через півгодини вгорі загальмував міліцейський «УАЗ». Опергрупа Хотинського райвідділу у складі слідчого, двох оперів-лейтенантів і водія, виявилася оперативнішою від своїх борщівських колег, хоч до Хотина про страшну знахідку повідомили через півгодини після Борщева. Міліціонери привезли з собою і сільського голову Рухотина.
Ми провели опергрупу на те місце, де втопленика можна роздивитися у бінокль. Кожен з офіцерів бере у нас показання. Після того, як свідчення були записані, а ми розписалися, йдемо разом з міліціонерами до плота і прощаємось.
З недалекого села Дністрового до нас гребе на човні якійсь вуйко. Він виявився колишнім офіцером внутрішніх військ СРСР, живе в Дністровому, відпочиває тим, що плаває на човні. А тут побачивши нас, вирішив подивитися і поговорити.
Про нас він читав в газеті «Вільне життя». Приємно мати справу із знаючою людиною! Вуйко виявив бажання доставити нас до берега. Кинув нам кінець ланцюга з човна і погріб до берега. Тягнути пліт було важко, вуйко важко дихав, налягаючи на весла, проте не здавався і таки притягнув нас до берега.
Так сяк зафіксувавши пліт, сіли нарешті поїсти і не помітили, як нас почало відносити від берега. Я в цей час за звичкою лазив по берегу за дровами.
Повернувшись до берега, побачив, що пліт поплив собі за течією, а його екіпаж і у вус не дме. Тільки вогник на мангалі мерехтить, освітлюючи постаті пляшконавтів.
- Агов, на шхуні! – єхидно гукаю до них. – І далеко пливете?
На плоті відразу ж почався рух. Я пішов по берегу, шукаючи місця для надійної швартовки. Опиняюсь біля дерев, які нависають над водою.
- Пливіть сюди! – гукаю до плотогонів. – На ліхтарик!
Бачу, що наш плавзасіб бере курс на мене.
- Гребіть до берега, я підтягну пліт за кінець! – знов гукаю до пляшконавтів і йду до тієї точки, куди наближається пліт. Сергій кидає мені швартувальний кінець і я тягну пліт до дерев.
Ось і дерева. Прив’язую кінець на товсту гілляку і стрибаю на пліт. Нічна пригода закінчилася.

16.08

Вранці після ранішньої кави (своєрідного ритуалу, який склався за сплав), вирушаємо у мандри далі.
Шкіпер відв’язав човника і вирішив походити по березі. Скоро він, завзято керуючи веслом, зникає з виду.
За деревами видно церкву, в якій, зважаючи на ранковий час, йде служба. Біля церкви по берегу бігають якісь дітлахи, вдягнені у білі сорочки.
Знову повторюється набридла ситуація, яку можна назвати дністровським сидінням. Сильний вітер і квола течія призводять до того, що ми стоїмо на місці. Ми гребемо шестами, проте нічого не змінюється. Рибалки на березі не без єхидства споглядають за нами.
Вітер надуває банер, і пліт весь час прибиває до берега, ризикуючи обірвати снасті рибалкам. Довелося зняти і тент, яким весь час шарпає вітер і сам банер. Це допомогло мало, але ми хоч трохи рушили з місця.
Скоро до нас приєднався Шкіпер. Оцінивши ситуацію, вирішили пристати до берега і почекати, поки спаде вітер. Після причалювання і закріплення плота, ми з Танькою рушаємо до церкви, яку ми бачили по дорозі. Переходимо вбрід річку Дзвиняч і опиняємось біля підніжжя величезного горба, складеного з білих вапнякових порід. Скелясті виступи наче створені для цілком безпечного і легкого підйому вгору, що ми і робимо.
На горі натикаємось на артилерійський редут, збудований скоріше за все австрійцями. За кілька метрів від нього символічна насипна могила з величезним металевим хрестом, якого видно з Дністра. На ньому жодних написів, кому він поставлений.
Перед нами – колишній княжий град, столиця легендарного Звенигородського князівства (принаймні так стверджували польські історики М.Балинський та Т.Ліпінський). На краю села церква, яку крізь дерева видно з ріки. Вона побудована 1801 р., біля неї сільський цвинтар. Надгробки будь якої форми, переважаюча більшість з кам’яними хрестами. Є старі, з позаминулого століття, зі статуями святих. Деякі з дивним переплетінням з язичництвом – композиційно хрест виростає з дерева. І що цікаве, такі ж за рішенням надгробки зустрічаються на старих цвинтарях Полтавщини і Слобожанщини. Взагалі, надгробні пам’ятники в Україні ще чекають на свого дослідника.
Вояцьких могил часів першої світової не знайшов. Цілком можливо, могили вояків знищені більшовиками, чого чого, а воювати з мертвими вони вміли.
Саме село ніяк не вказує на легендарну минувшину. Традиційна відсутність асфальтної дороги, старий, побудований ще за австрійських часів сільський магазин, біля якого стовбичить молодь, старий камінний хрест в центрі села без жодних написів. Біля хреста старі дерева, мабуть, ровесники хреста.
Руху в селі не видно – селяни сидять по домах, по вулиці важно ходять індики і кури.
Пройшлися селом, наштовхнулись на парк. Наприкінці парку двоповерхова будівля неповної середньої школи у стилі класицизму. За Австрії тут був панський будинок. До школи веде посипана піском доріжка. В парку чисто, а сучасне призначення старої будівлі не дає стояти напівзруйнованою пусткою.

17.08

Рано вранці, коли ми з Танькою мирно спали, Шкіпер пішов до недалекого села Трубчин, яке, судячи з карти, повинно бути поруч, за поворотом. Купив в селі молока, підняв з ліжка продавщицю єдиної в селі крамниці і отоварився. Крім того, встиг побувати на цвинтарі і зфоткати несподіване надгроб’я у вигляді дерев’яної кладки, на якій наші пращури в дохристиянські часи спалювали мертвих.
Крім того він угледів на буковинському березі якусь дивну розлогу вербу, яка росла окремо недалеко від води. Її було обнесено огорожею зі штахетника.
Довго не думали, відв’язали човен і погребли від плота до берега подивитись.
Відгороджене місце на березі села Рашків виявилося похованням місцевих жителів, розстріляних влітку 1941 р. румунами. На могилі стоїть цементний обеліск, покій розстріляних оберігають кілька верб.
Вигрібати із середини ріки шестами – справа хоч не важка, проте марудна. Особливо, коли доводиться одному, бо Таньці телефонують, а перенести розмову хвилин на 10 пізніше ніяк не можна.
Нарешті тичка натикається в дно.
Нас протягло течією доволі далеко. Тому беру швартовку і тягну пліт до того місця, куди планували пристати.
Взявши пакет і фотоапарат, лишаю Таньку і йду до села.
Вперше, що бачу в селі, це великий козацький хрест приблизно ХVІІ століття, пофарбований і ретельно встановлений на постамент. Подібного в селах, які ми пропливали, бачити не доводилося.
Крізь дерева видніється стара трибанна церква, зведена 1854 року. Прямую до неї.
Церква розташована у просторій садибі, біля неї капличка і знову – козацький хрест. На жаль, напису на ньому не розібрати.
Ввечері ми зі Шкіпером пішли до скель, які були за Трубчином по течії Дністра шукати відбитки доісторичних тварин на камені. Нічого цікавого не було, проте, як компенсацію за невдалий штурм гори я знайшов білий шматок окаменілого дерева.

18.08

Вранці ми відв’язали наш «катамаран» і попливли через Дністер шукати печеру, про яку Шкіперу розповіли в селі. Течія тиха, весла стрімко розрізають гладь Дністра, наш човен швидко досяг берега.
Берег усипаний камінням різних розмірів, ми знайшли навіть постамент з пам’ятника, який не знати чому опинився тут. А печери не було. Довелось повертатися на пліт.
Згодом ми зі Шкіпером пішли нагору – я до козацьких могил, Шкіпер – до джерела.
На кручі, яка нависла над берегом, дві розриті могили. Мабуть хрести з цих могил і знаходяться в селі.
Шкіпер лізе вниз до джерела, я йду далі до хрестів.
Хрести стоять на козацькому кургані в оточенні кількох деревців калини.
                            Було колись, на Вкраїні ревіли гармати
                            Було колись, запорожці вміли панувати.
                            Панувати, здобувати і славу і волю,
                            Минулося, зосталися лиш могили в полі.
Невідомі шанувальники козацтва несвідомо (а може і цілком свідомо) зберегли козацьку могилу від зруйнування «славних прадідів великих правнуків поганих». Бо ще дві могили вже розкопані.
                            Начетверо розкопана,
                            Розрита могила.
                            Чого вони там шукали?
                            Що там схоронили
                            Старі батьки?
Пливемо далі.
Дно і берег замулені. Ми з трудом витягуємо шести з багнюки. Пристати на ночівлю ніде. Вирішуємо плисти вздовж берега, поки не натрапимо на більш-менш тверду ділянку берега. Я штовхаю пліт з корми, Шкіпер збоку регулює, щоб нас не віднесло від берега. Скелі йдуть навскоси до берега і скоро виступають до самої води.
Коли залишилося невеличка смужка берега, вирішили все-таки зупинитися. Ми зафіксували пліт тичками, встромивши їх в муляку і взялися до обов’язкового ритуалу – приготування вечірньої кави.

19.08

Вранці витягли тички і попливли. Через кілька метрів від нашої нічної стоянки, скелі обриваються в Дністер. Вони тягнуться довго. Як тільки з води починає показуватися кам’янистий берег, на ньому вже сидять рибалки.
Наперед знаючи про залишки в Окопах стародавнього замку, ми знали, на що звертати увагу.
Проходимо з Танькою церкву, капличку, магазин з баром. Далі натикаємось на велику башту-ворота. Це і є залишки знаменитого замку.
Як розповідають історичні хроніки, в результаті війни 1672 р. турки здобули частину Поділля аж по Бучач. Проте після поразки турків під Віднем (1683 р.) поляки почали відвойовувати втрачені землі. 1684 р. король Ян ІІІ Собеський рушив походом на Кам’янець, по дорозі було засновано дві фортеці – Окопи Святої Трійці та Шанець Божої Матері під Ієзуполем. Їх заснування приписують коронному гетьману Станіславу Яблоновському. Фортеця на березі Збруча виросла швидко – вже у жовтні була готова. Польський гарнізон Окопів відбивав турецькі обози, які йшли до Кам’янця, проте перешкодити татарам нападати на Поділля і Галичину не зміг. У січні 1699 р. за Карловицькою угодою Поділля було повернуто Польщі.
На брамі напис, з якого можна дізнатися, що перед нами Кам’янецькі ворота фортеці Окопи Святої Трійці, відреставровані коштом польського товариства любителів історії та родини нащадка запорозької старшини графа Дуніна-Борковського 1905 р.
За воротами добре зберігся земляний вал фортеці, з якого чудово проглядається звивисте русло Збруча, річки, яка стала символом роз’єднання українців, яких часто гнали один проти одного. Береги Збруча скелясті.
З валу добре видно бароковий костел, вірніше те, що від нього залишилось. Він з товстими стінами, що вказує на його оборонну минувшину. Частина стін покрита фресками із зображенням польського герба з короною. Підлога під ногами цементна. «Бяли ожел» і цементна підлога говорять про не таке вже давнє застосування храму. В сусідній з олтарем кімнаті натикаюсь на справжній підземний хід. В мені починається відомий всім дослідникам зуд, і не дивлячись на таньчини застереження («А раптом стеля обвалиться»), лізу до підземелля.
Пробираюсь по заваленому сміттям підземеллю. Стеля викладена цеглою, напівкругла, камінні сходи ведуть вниз. Сходи ведуть до залізних дверей, які заперті. Робити нічого, вилізаю нагору.
Переді мною стоїть невисокого росту чолов’яга років вісімдесяти з розумним поглядом гострих очей. Мій співбесідник виявився місцевим краєзнавцем, своєрідним янголом-хранителем цього місця, де історія спресована так, що відчуваєш її подих. Володимир Васильович Криворучко виявився на додачу родичем заступника командуючого Київською військовою округою комкора Криворучка, розстріляного 1938-го.
З фортецею пов’язана доля національного героя США Казиміра Пулацького, який разом з Костюшком виборював незалежність США. Пулацький очолював конфедератів, опозиції проросійському королю Станіславу Понятовському. У 1769 р. викликані Понятовським на допомогу російські війська оточили загін Пулацького, який укрився в фортеці. Москалі фортецю здобули, залишки загону Пулацького втекли через підземний хід, можливо через той, у який я залазив. Далі земний шлях Пулацького проліг в Північну Америку, де він склав буйну голову 1779 р. У Філадельфії поставили йому пам’ятник і нарекли «батьком американської кавалерії».
- Старі люди казали, що замок пробували здобувати турки. У них були гармати на дерев’яних колесах, - посміхається Криворучко. – Тут від фортеці ще залишились ворота, до них можна пройти через моє подвір’я, якщо хочете, проведу.
Звісно, ми були не проти.
Частина костелу покрита новим дахом.
- За совєтів тут було зерносховище, - каже Криворучко. – Дах постелив ще колгосп.
Прямо під костелом залізна огорожа, в центрі камінній хрест – типовий для тих місць.
- Тут поховані німці, - каже Криворучко. – Вони загинули у 44-му.
- Хрест селяни поставили?
- Так, вже за Незалежності. Німці також люди.
Володимир Васильович провів нас через свій город. Наприкінці городу залишки фортеці.
– Кладку поляки робили з піску і вапна. Ось дивіться, - він палкою збиває один з каменів кладки. – Каміння опадає, а розчин тримається.
Перед очима величний краєвид на Збруч і залишки Львівської брами фортеці. Вони стоять прямо над схилом, який спускається до Збруча.
Брама прямокутної форми, двохярусна, на вершечку збереглися кілька зубців. На інший берег Збруча дивляться дві бійниці.
Повернулись до плотів. Я коротко розповів Шкіперу, на що звернути увагу в селі. Ми вдвох пішли до сусідньої садиби домовлятися про догляд над плотами.
Після цього Шкіпер взявся за фотоапарат і пішов до села. Я займаюся розборкою плотів. Танька починає зносити речі з плота на берег. За цією роботою застав нас Шкіпер, який повернувся з села.
Остання ночівля експедиції під зоряним небом.

20.08

Нарешті все спаковано. Востаннє глянувши на складені плоти і Дністер, рушаємо нагору, до центру села.
Дивно, але настрій був набагато кращий, ніж минулого року, коли ми висадилися з плотів трохи далі, на буковинському березі.
Ми обіцяли повернутись і повернулися. Повернемося ще наступного року. Генератор ідей в голові Шкіпера, маючи постійне живлення кавою, продукує наступного року новий грандіозний проект – зробити Коропець місцем старту міжнародної експедиції по Дністру (і скільки там того Дністра?) і Чорному морі через Крим аж до Адлера. І знову на плотах з пластикових пляшок – це законне ноу-хау Шкіпера в межах маршруту цієї експедиції.
Тому, хто небайдужий, або кому набрид диван, приєднуйтесь! Пліт на неспішній річці плюс красоти природи навколишніх місць – це крутіше за будь який диван.

Дністровський каньйон – Тернопіль, липень – вересень 2009

 

Вадим Джувага, історик, журналіст, Маріуполь, Донеччина