У сплав тернополяни і львів’яни з клубу “Екс­т­рим” вирушили, аби востаннє перед холодами помилуватися природою і від­почити. Туристи орендували два катамарани у місцевого туристичного клубу “Кристал”, довезли їх до селища Нижнів, що на Івано-Франківщині. Саме звідти й почалася мандрівка річкою.

 

Вийшовши з буса, усі помітили, що на дорозі до Дністра немає жодного сухого місця, саме болото. Тож взуття у всіх відразу намокло і забруднилося. Пощастило тільки тим, хто прихопив гумові чоботи. — Спочатку, я вагалася: брати гумаки чи ні, бо вони багато місця займають, — розповідає Юлія Волоши­нська (25 р.). — Але бачу, що недаремно я їх взяла.

Іншим учасникам сплаву було аж лячно, коли вони уявляли, що три дні сидітимуть у катамарані з мокрими ногами. Закрадалася навіть думка повернутися додому. Проте на воді про мокрі ноги всі забули вмить. А коли керівник сплаву Любомир Лущинський (34 р.) сказав, що можна готувати сніданок, усі тривожні думки щезли взагалі. Закип’ятивши на спеціальних примусах воду, туристи готували собі попоїсти. Спочатку було на­віть дивно пи­ти чай, сидячи посеред річ­ки. Навколо — печери від­людників, жовті і зелені дерева, птахи і тиша, яку порушували лише шум води і наші голоси.

— Давайте кілька секунд помовчимо, — запропонував пан Любомир,— послухаємо тишу.

Дійсно, у гамірному місті знайти ідеальну тишу не так вже й легко. Натомість слухати її на Дністрі і дивитися, як навколо змінюються, немов на екрані телевізора, краєвиди, та ще й попивати чай зі згущеним молоком — було неймовірною казкою!

 

Гребти майже не доводилося. Течія була швидкою , і за день туристи долали 50 км. Люди сходили на сушу, аби оглянути цікавинки, що траплялися дорогою.

— Ми якось випадково натрапили тут на дуже цікавий водоспад, — розповідає Володимир Гулько (31 р.). — Йшли на шум води, щоб поповнити її запаси. Піднялися на схил і бачимо — краса неймовірна. Той водоспад виявився справді дуже незвичним. Вода текла по оброслому мохом горбику. Під ним — невеличка ніша, подібна на печеру. У ній можна було заховатись, як під грибочком. Проте вийти з-під водоспаду сухим не вдалося нікому з туристів. Ввечері мокрий одяг усі сушили над вогнищем.

Наступного дня група дісталася Раковця, де зупинилась оглянути стару башту. Подейкують, колись у селищі жив багатій, який і організував зведення цієї оборонної споруди з червоного каменю. Усередині ба­ш­ти досі є дерев’яні балки. Вони такі старі, що стали по­дібними на камінь.

В селищі Уніж тернополяни побували на місцевості, де два місяці тому про­­ходив фестиваль.

— Тут скрізь були намети, — показала пані Юлія на яблуневий сад. — У покинутій фермі відбувалися майстер-класи і літературні читання. На стінах ферми залишилися графіті, на вікнах — написи кольоровими фарбами “Уніжфест”. Поряд — дивний пам’ятник “Замордованим волонтерам”. Навколо — ані душі.

 

у Ниркові

На ночівлю туристи зупинилися біля схилу. Швидко розбивши намети, рушили вгору на каньйон, аби оглянути пейзаж, який від­кривася зверху. Доки дісталися вершини — зайшло сонце. Небо стало світло-фіолетовим, навіть вода у Дністрі мовби змінила колір. Річка здавалася чистішою і спокійнішою.

В останній день усі вирішили завершити сплав не в Заліщиках, як планувалося, а у Ниркові, аби оглянути тамтешній водоспад. Чотири кілометри до водограю туристи йшли пішки через галявини, лі­сочки, струмки. Подолали шлях за годину.

 

Біля водоспаду стало якось сумно, бо зрозумі­ли: подорож закінчується — треба повертатися додому, до цивілізації. Мокре від роси взуття нагадувало, що непогано було б прийняти гарячий душ, а потім закутатися у сухий чистий одяг. Наступну цікаву та екстремальну мандрівку можна спланувати і вдома...