У селі Бабин, що над річкою Дністер, жила молода вдова з маленькою грудною дитиною. Дуже вона любила свою квіточку Але то був такий час, що не було життя нікому: краєм гуляли турецькі яничари з кривими шаблями і отруйними стрілами. Лю-ди з страху мусіли ховатися в навколишніх лісах і печерах.

    Одного разу, коли селу загрожував напад турків, група його жителів сховалася завчасно в печері, що зіяла в березі над Дні-стром. Була серед них і молодиця з маленькою дитиною. Підпа-ливши пусте село, турки вже наближалися до печери. Охоплені страхом, люди по знали, що робити, а тут ще й дитина, як на зло, розплакалася: ніхто не міг нічим її вгамувати. Плач дитячий мог-ли почути  турки...

    — Мовчи, а то кину тебе в Дністер, — раптом зашепотіла безпорадна мама, щоб налякати дитину. Але дитина продовжу-вала плакати... Той шепіт почули ті, що переховувалися в печері.

    — Кинь дитину в Дністер, — почали вимагати вони від мо-лодиці. — Кинь, кинь!.. Хай не кричить. Інакше нас всіх поб'ють!

    Застогнала раптом якось страшно молодиця, підняла дитину вище себе, глянула на неї великими очима і пустила її з рук в бурхливі води Дністра. Земля здригнулася тут від материнського стогону, загула грізно і перед ногами молодиці опустилась кам'я-на  брама і закрила навіки вихід з печери.

    З того часу в похмурі дні, коли на небі здіймаються хмари темряви і вітер виє, і несамовито жене хвилі, якісь сумні звуки тут чути. Одні жителі села кажуть, ш,о це з-за тої брами кам'яної в березі розлягається стогін людський, інші — знову, що то плач дитячий...