Колись турки в нашім краю дуже лютували. Люди тікали від них і осідали по лісах. На місці нашого села тоді теж був ліс. Першим поселився на одній із його затишних галяв, біля чистого, як кришталь джерела якийсь бідний чоловік. Вже ніхто не знає, як його звали. Тільки був він. видно, добрий і справедливий, бо по-поступово до нього пристало ще декілька трудолюбових родин. Вони орали землю, ловили рибу в Дністрі, займались садівництвом.   

    Швидко збігли наповнені працею роки і на галявині, де ко-лись було голе місце, закрасувались зеленим віночком молоді сосни, а поміж халупами зашелестіли листям яблуні, черешні, горі-хи, потяглися до сонця різні городні рослини. Одного разу турки, наче чорна хмара, налетіли на неї і хотіли поневолити її людей. Ті вчинили опір. Сили були нерівні. Люди змушені були зали-шити галяву і сховалися в ліс. Спаливши галяву, загарбники ото-чили ліс. але глибоко в його хащу побоялися йти: задумали взя-ти оточепців голодом.

    У густому лісі засіли люди, як у неприступній фортеці. Спочатку вони харчувялися сухими гопіхами з торб, які кожен прихопив з собою, а потім... потім горіхів, нажаль не стало. Оточенців по-чав мучити голод. Так було другого, третього тижня, поки вони не натрапили раптом ня дикі груші в лісі. Дозрілі плоди повернули сили змученим  люлям і вони  не   скорились.

    Повернувшись на спалону галяву після відступу турків, люди заснували тут поступово ціле село яке в память того, що груші допомогли їм вижити від голодної смерті, назвали Грушівцями. Груші в нашому солі з того часу ростуть на всіх городах і ста-ли символом здоров'я і достатку. Їх солодкі, як мед, і соковиті плоди для наших людей все: і їжа зголоднілому і тонізуючий на-пій спраглому, і ліки зболілому.