Колись під цим великим, похмурим, аж чорним каменем, що лежить непорушно на сході правого берега Дністра біля села Ба-бин, була простора, як хата, печера, а кругом неї, як і сьогодні, чагарниковий ліс і поле. Старі люди вповідають, що одного разу кілька чоловік і жінок місцевих сапали кукурудзу в полі. Раптом з-за лісу виповзла темна хмара, мигнула блискавка, вдарив грім і хлинув, немов із відра, дощ.

    Щоб не змокнути, люди вирішили сховатись: не змовляючись, вони гуртом поспішили до печери, що зіяла своїм отвором неда-леко. Тут, під каменем, було сухо і затишно. Але дощ довго не вщухав і земля, на якій держався камінь, розмокла і він зсунувся і ліг на землю, накривши при цьому всіх тих, що знаходились в печері.

    Збіглися односельці і хотіли відкопати їх, але це їм не уда-лось. Так вони і залишились лежати під каменем. Щоб увіковічни ти пам'ять про загиблих, хтось з сільських умільців викарбував їх імена на камені, але від дії сонця, вітру і дощу вони вже зник-ли давно.

    З тих пір не так за колір, як за горя, яке причинив він людям, камінь називають Чорним. Часто, коли йде дощ, спід нього чути стогін якийсь. То загиблі застерігають живих, щоб не перехову-вались від дощу під камінням.